В Олександрії існують криниці ще з довоєнних часів. Ними
й досі із задоволенням користуються люди, ідуть і їдуть звідусіль, щоб набрати
води для сім'ї. Звісно їдуть ті, хто знає…
З давніх часів – найсмачніша вода була саме з криниць. Їх
мережа охоплювала не тільки околиці Олександрії. У самому центрі, по вулиці
Свердлова, до 70-х років ХХ століття жила-була криниця... Там, якщо дивитися з
Європейської площі, знаходиться зараз ліве крило «білого дому».
Заради будівництва цього «комуно-паралелепіпеда» було
знищено (1972-73)
останню старовинну церкву (Новотроїцьку) нашого міста. За
спогадами старожилів, вона мала високохудожній розпис на стінах, пишну ліпнину,
кольорові вітражі у вікнах та над дверима…
По сусідству з церквою знесли також декілька приватних будинків, у дворі одного з яких і була та криниця, відома ще з ХІХ століття. Коло її користувачів було досить широке. Воду брали і для церковних потреб, і для школи Волотковського (тубдиспансер), і для будинку лікаря Вишневецкого (гороно). А поруч і сьогодні знаходиться ще декілька старовинних споруд: пожежна частина, велика синагога, казначейство.
Вода потрібна була по всьому місту. Та саме ці вулиці –
реально були центральними вулицями Олександрії. А жителі центру хотіли пити
тільки якісну воду. Той, хто не мав власної криниці, мусів на межі ХІХ-ХХ
століття купувати воду у водовозів.
Відомий краєзнавець Федір Мержанов у своїх спогадав пише: «На площади Революции стояла
городская паровая водокачка. Там водовозы наполняли свои бочки и развозили воду
по домам. Сытая слепая лошадь тащила 50-тиведерную бочку, на передке сидел
старик-водовоз с неизменной люлькой в зубах».
Але значна частина городян не мала ні грошей, ні криниць.
Вони… вони пили з копанок. З простої ями, краї якої були так-сяк укріплені. А
ще влітку збирали дощову воду, взимку – топили сніг.
Начальство ж про своє здоров'я завжди дбало ретельніше.
Ось що повідомляє у своїй книзі «Петриківські бувальщини» патріарх
олександрійського краєзнавства Федір Плотнір: «Готуючись до приїзду російського
імператора Олександра ІІ з родиною та численною свитою на великі військові
маневри, що проходили в кінці літа 1888 року південніше Нової Праги, місцева
влада направила з Олександрії в Нову Прагу земського лікаря
П. Є. Вострикова для обстеження і, зокрема, визначення джерел
високоякісної води. Особливий вибір Порфірія Єрмолайовича зупинився на так
званому Молодецькому колодязі, що на Вакарині неподалік річечки на лівому її
березі. На певний час була встановлена цілодобова охорона колодязя і з нього
возили воду для столичних вельмож».
Вода рідного краю була найсолодшою – що з криниці, що з
копанки, що з колонки. Для тих, хто тут народився і провів дитинство, вона
такою й залишається. Але насправді ж
високоякісна вода – тільки в деяких олександрійських криницях. Вік їх – понад
сто років і про кожну з них є місцева легенда. Але зараз кожна така криниця
потребує і спеціального захисту, і фахових та чесних аналізів.
Відома батьківська криниця, з
якої дитиною пив Дмитро Чижевський – олександрієць зі світовим ім'ям. Будинок
його батька (вул. Шевченка, 66) розташований «…на розі вулиць Шевченка,
(колишня Центральна) та Свердлова (колишня Бульварна) по червоних лініях
вулиці, головним фасадом звернутий до міського парку.
У 1904 році будинок із садибою
придбав дрібнопомісний дворянин, колишній офіцер, гласний Олександрійського
земства І. Чижевський (1865-1923). Протягом 1904-1907 добудований. В
глибині двору споруджено флігель, колодязь,
майданчик для гри в крокет, висаджено фруктові дерева, квітники, декоративні
кущі».
Такі райські куточки не були в
Олександрії винятком. Подібне облаштування міщанського двору було на межі
ХІХ-ХХ століття стандартним для центральної частини міста. За прикладами не
треба далеко ходить. Лише зазирніть у столітні двори одноповерхової
Олександрії...
Коли руйнували приватний сектор під забудівлю
«пятієтажкамі», знайшлись мудрі люди, які захистили деякі криниці від
руйнування. Є такі поблизу БК «Світлопольська» (або в просторіччі
«Світлополка»), на проспекті (у дворі магазину «1001 дрібниця»), по вулиці Калініна…
Води на вул. Калініна, за спогадами Михайленко Валентини
Григорівни, 1938 р.н., криниці, довго не було. З'явилася вона тільки після
війни: «…Як дядьки з фронту поприходили, люди склалися (грішми) і викопали
криницю у дворі діда Каплуна. Це не кличка – це прізвище, а звали його –
Дмитро. Пізніше викопали ще одну криничку, в баби Дуні Бутильчихи, в неї кіз
було багато. Жила вона в напівземлянці, по даху якої паслися і стрибали
козенята. А до того воду носили коромислом аж від… там де зараз «Світлополка».
Ідеш, а тобі років одинадцять, відра тіліпаються, вода розхлюпується, по
піввідра додому приносила, і знову йшла. Бувало, що зустрінеться стара жінка,
то пожаліє, зламає гілочку з клена та й покладе у відро зверху, щоб вода не
гойдалася… Ще довоєний колодязь був, вода така добра…»
Звідтіля ж, 11-річною дівчинкою, тим самим коромислом,
тільки раніше (1941-42 рр.), носила воду і моя мама. Від того коромисла все
життя на її плечах були рубці. Пам'ятаю як дитиною торкався їх, а мама…
До колодязя ходив разом з дідом Жоржем. Він завжди
відсторонював мене, малого, від корби, що шалено оберталася на рівні моєї
голови і просив бути коло криниці обережним, пояснюючи і показуючи, що може
бути…
***
Цікаво спостерігати, як трансформуються народні уявлення
щодо води в індустріальну добу. Якщо в давнину криницю копали біля верби,
мотивуючи це прикметою, «де срібліє вербиця, там чиста водиця», то в місті
вербу висаджували біля колонок. І хоча дерево вже ніяк не могло впливати на
якість води в металевих трубах, воно безумовно виконувало декоративно-естетичну
функцію.
Звичай садити дерево або кущ калини поблизу колодязя чи
колонки – це рештки давнього народного звичаю шукати воду там, де «чисте
місце». На моїй пам'яті верба була посаджена, доглядалася всіма, і виросла –
поруч з колонкою, що позаду Братської могили (давній скіфський курган). Тепер
там товстий пеньок і непрацюючий корпус тієї колонки…
А жителі 43 та 45 будинків по проспекту, останні сорок
років живуть з вербою, яку висадили поряд з трьома каналізаційними люками. І
хоча смердючі витоки вона не очищує, ілюзію чистоти коло двору створює. Величні
руїни тієї верби видніються й досі поблизу «Муравейника».
Та й на площі, навкруги фонтану – теж були посаджені
верби, а не акації... Зрозуміло, це можна пояснити прагматичними міркуваннями –
верба швидко росте, дає гарну тінь… тим краще це характеризує як сучасних
озеленювачів міста, так і наших прагматичних предків. На нову декоративну роль
дерева, вказує і сучасна мода на ландшафтну архітектуру в приватних володіннях.
Майже весь набір давніх українських типів водяних джерел
мало наше місто та його околиці. Колодязі копані лугові, степові для пастухів і
худоби, джерела-криниці біля річок, джерела і криниці в лісі, копані колодязі
на вулиці, спершу громадські, а потім приватні, криниці польові для землеробів,
озера-копанки на присадибних ділянках…
До 80-х років проіснувало озеро-копанка (поблизу АТБ
«Будинок взуття») у приватному дворі, замість городу. Дід розводив і ловив там
вудкою карасиків. Через Березівку навскоси (у приватному будинку поряд з
готелем «Топаз») до сьогодні існує копана-рукотворна криничка, з неї поливали
город.
Місцеві жителі розчищали джерела поблизу урвищ
єврейського кладовища (меблева фабрика), вздовж Березівки по «ЗБ», з них пили
пастухи, що ближче до центру, пасли кіз,
а далі – пасли й корови. Наше, пацаняче плем'я на велосипедах знало, де є
смачна вода у межах міста. І хоча ми й жили у центрі, траплялося, що на
околицях розчищали знайомі джерельця, які замулилися.
Ми не ділили місто на наші і не наші райони. Для нас все місто було – наше. І
кожна жива криничка у ньому повгамовувала нашу спрагу і знімала втому.
Нехай це й пафосно звучить, але в Олександрії декілька
століть зберігалися давні підземні джерела, які напували «соками рідної землі»
не одне покоління з тих народів, що проживали-побували тут. В якому стані ці
джерела зараз? Це риторичне питання і до спеціалістів, і до місцевої влади…
Комментариев нет:
Отправить комментарий