Валерій Жванко: КОЛО КОЛОНОК І КОЛО КРИНИЦЬ. Колонки

«Хто смітить чи плює в криницю, у того болячки на язиці з’являться», — такий забобон вигадали наші пращури тисячі років тому, щоб уберегти чистоту питної води від нерозумних людей.

Ще 40-50 років тому, більшість жителів нашого міста пила з емальованої кружки, зачерпнувши нею воду з відра. В одноповерхові будинки, а таких була більшість, воду приносили відрами з криниць і колонок.

Майже всі олександрійці, хоча б одного разу, у дитинстві, нахилялися і пили з чавунної вуличної колонки. Пили з долоньок, стулених човником, або стоячи на колінцях, нахиляли голову і намагалися вхопити губами потужний водяний струмінь. А потім витирали мокрий писок долонею, рукавом, або майкою чи полами сорочки. Витирають і зараз... Та тільки колонок поменшало.

Смачна була вода. (Не зважаючи на її справжній хімічний склад та користь!) Діти нашого міста бігали до колонок після «козаків-розбійників», гри в «штандера», «класики», «вибивного» чи після «далеких мандрів». А особливо питоньки хотілося після футболу. Смачно пилося. Пили по-всякому, та найсмачніше було пити «з головою». Це було не скільки пиття, скільки купання-вмивання-миття-голови. В літню спеку до річки не завжди добіжиш, а колонки були скрізь…

А вулична їжа? Після вишень, шовковиці, кавунів, а восени і молодих горіхів – пальці і писок не завжди були охайними. Та й ноги…

Майже кожен вмивався там сам або «вмивав» велосипед, меншу сестричку чи братика. Щоб не лякати маму, діти, заюшені кров’ю, бігли до колонки, якщо кров раптово йшла носом. Або після бійки, коли того ж таки носа хтось розбивав….

Колонки довгий час були помітним елементом міського ландшафту. Можна навіть назвати їх «малими архітектурними формами». Нам, малим, вони нагадували велику іграшку з сюрпризом. Натисни - і все буде мокрим…
Чавунний капелюшок робив цей технічний пристрій схожим на казковий грибок або гномика. І носик з кирпатим крючечком для відра - теж був якимось бадьоро-задавакуватим. А масивна поворотна ручка (були й такі конструкції) мені нагадувала булаву. Повідривали їх у 90-х. І точно, не на булави гетьманам …

Диво було й у тому, що в спеку, хоча масивні чавунні корпуси неймовірно нагрівалися (не всидиш!), вода з них струменіла холодна. Автомати з «газіровкою» були не такі цікаві. Коло автоматів не було трави і великих дерев, що дають тінь, там не було вологої землі і паличок, якими ми копали «канали», а потім «проводили» ними воду.

На вулицях нашого міста стояли, і деінде залишаються й зараз, колонки двох типів: московські і системи Черкунова. Ними ще можна скористатися. Зовні вони мало чим відрізняються, але конструктивно, московські надійніше захищені від замерзання взимку і від потрапляння інфекцій у водогін. Ось, що говорила санітарна інструкція часів СРСР.

«В ряде населенных мест широко распространены колонки системы Черкунова. Работает колонка следующим образом: при нажиме на рукоятку открывается клапан, пропускающий воду из водопровода, и вода по трубе поступает к потребителю. Когда рукоятку отпускают, клапан закрывается, а оставшаяся в трубе вода через отводную трубку стекает в железный бачок, который расположен на дне колодца.

Без этого вода в трубе замерзнет и колонка выйдет из строя. (…) Основным недостатком колонки системы Черкунова является то, что в эжекторный бачок, а через него в колонку, может поступать загрязненная вода из колодца. В смотровой колодец вода может попадать как из почвы, если стенки и дно колодца недостаточно герметичны, так и с поверхности через неплотности в крышке. Лучшими в санитарном отношении являются колонки московского типа».

Останні, просто сенсаційні, знахідки 2013 року свідчать, що у деяких районах міста ще на початку ХХ століття було прокладено водогін і, відповідно, розміщено індивідуальні водорозбірні колонки у приватних дворах. Але дозволити собі подібні розкоші могли лише найзаможніші городяни.

І тільки з 1948 року (за словами Рубана Олексія Миколайовича, багаторічного директора Водоканалу) почалося масове встановлення водорозбірних приладів на вулицях Олександрії. Користуватися ними могли вже всі бажаючі. Більшість жителів проживало тоді у одноповерхових будинках приватного або комунального секторів, тож носили воду від колонок до дому відрами.

Відповідно, з дому відрами виносили помиї. Їх виливали у окрему яму, що обладнувалась збоку вуличного туалету. Лайно - періодично відкачувалося спеціальними машинами. Діти в тодішніх комунальних дворах особливо не церемонилися, і називали ці машини просто - «гам…возками». О, це була ціла подія! Тому і зустрічали їх радісними вигуками: «Гам…возка приїхала!»

Ми не знали тоді, що в народній мові для позначення цієї професії було інше слово, – «золотарі». Слово, в якому поєднано і м’який гумор, і повага до непрестижних, але вкрай необхідних професій.

Та повернемося до чистої води. Носити воду було недалеко, бо колонки стояли густо. Візьмемо за приклад рідну вулицю Діброви, чи Шевченка. Ще й зараз діючих та не діючих колонок на них близько десятка.

В сильні морози місце біля колонок перетворювалося на казкову крижану гірку і «навсібокискобзалку». Скобзатися і дивитися було приємно. Та тільки підійти і набрати води, особливо старим людям, було неможливо. Тому бабуся взимку посилала по воду мене. Не скажу, що був обережний і навмисно не розхлюпував там воду на лід…

По маркуванню колонок видно, що випускало їх не одне підприємство. Є різні зразки. Зараз, у 2013 році, на обслуговуванні «Водоканалом» лишається приблизно 70-80 колонок. Включаючи непрацюючі – близько 104 одиниць. Подібні діючі пристрої є ще у Мартоіванівці.

У літню спеку для нас, вуличних дітей, колонки були жаданими друзями. З них пили навіть ті, хто жив у «квартірах». Але забігати в «квартіру» - було дуже небезпечно.

Заскочиш на хвилинку водички попити, а тебе більше й не випустять «надвір». Заставлять їсти, чи, ще страшніше – спати вдень, або митися… Ми розрізняли тоді ці поняття. Купатися – любили, митися, як і Том Сойєр - нєєє…

Найзатишніші, майже інтимні куточки біля колонок були: у дворі вечірньої школи, поблизу лугопарку, 16-того садочку, в провулочках і двориках біля пожежної команди, спортшколи, міської лікарні, хлібозаводу, у дворі культосвітнього училища, у двориках по Шевченка та по 6-го Грудня… І майже коло кожної колонки буяв простенький квітничок з айстрами, чорнобривцями та півниками.

Сьогодні, у внутрішньому дворику культосвітнього училища талановитими людьми створено диво! Невеличка зелена оаза з «фейерверком» квітів тулиться навкруги декоративної криниці (на місці демонтованої колонки). Є де присісти, дуже зручно для відпочинку і спілкування. Та й очам – приємно.

Зверніть увагу, й зараз, поруч з більшістю колонок, оселяється дуже щедрий подорожник. Тож ми, діти, бігали туди по ліки, як до аптеки. Ліпили ті листочки то на збите коліно, то на подряпаний лікоть, то до стертої п’яти…
Бур’янів тоді в місті було повно, тож собаки, діти і коти знали, куди і по яку травичку бігти. А ще ми мазали подряпини соком «чистотєлу», кущі якого росли під кожним парканом, стіною, сараєм. Ну, а якщо дуже пекло і боліло, то, найчастіше, ми зализували рани язиками, або мастили слиною…

Собаки пили разом з нами. Або ось так: собаки покоління 60-х, 70-х років (ХХ ст.) хекали й чекали, поки «наточать» води у відра дорослі люди, а потім вже допивали рештки з жолобу, якщо такий був, або з калюжі, поміж камінням. Вода на бруківці довго не стояла.

Дядьки їх ганяли, жінки боялися. Коли ж до колонки підходила зграя дітей, то й собаки підступали ближче… І, майже як ми, довгими червоними язиками хлебтали, губами сьорбали й смоктали, ротами ковтали, дудлили, цмулили, цідили – все, що ми поналивали і понабрьохали…

Нас теж звідти ганяли, як собак. Бо собаки, як і ми, приходили до колонок не тільки пити, а й гратися. Так само стрибали, відскакували від бризок, штовхалися жартома навколо калюжі… Собаки, хіба що з рота не прискали водою одна на одну, не робили «бризкалок» із пляшок від шампуню та не готували «водяних бомб» з презервативів.

Були колонки з масивною поворотною ручкою. Крутнув її, підняв вверх – і ти вільний, не те що коли при колонці важіль. У них траплялися такі тугі пружини, що поки набіжить відро – пальці посиніють. З такої - самому не напитися. Натиснеш на неї з усієї сили, повиснеш всім тілом на важіль – вода потече. Нахилишся, послабиш тиск - і вода зникає перед самісіньким носом. Тому, до таких колонок ходили цілою ордою. Бувало, що хтось один сідав на важіль, але якщо був легкий, як горобчик, то сідали й удвох, а пили по черзі.

Для багатьох дітей приїзд до олександрійської бабусі був великою пригодою ще й тому, що треба було ходити по воду до колонки або колодязя. В молодих містах - Жовтих Водах, Світловодську, або в мегаполісах - подібного не було. Про це сьогодні згадує багато дорослих людей.

Джерело: Олександрійські новини