Голодомор у місті над Інгулом

 

«Стогнуть люди із міста, і кричить душа вбитих, а Бог на це зло не звертає уваги». Книга Йова, 24.12
Голодомор в Україні 1932-1933 років прийнято називати трагедією села. Це, безперечно, так – страшна коса Сталіна косила передусім селянина-хлібороба за те, що він мав хліб. Але вона не щадила і робітника міста, бо він споживав хліб. А хліб супостатам потрібен був для утримання багатомільйонної Червоної армії, ДПУ-КГБ, ненажерливої чиновницької раті-сарани, а ще для купівлі за кордоном машин, тракторів, верстатів, фабрично-заводського устаткування для насичення непомірної індустріалізації та гонки озброєнь. Про це чомусь менше пишуть, проблему не досліджують.

На те є досить суб’єктивні, хоча й сумнівні пояснення: міста не торкнулася колективізація, там не існувало «злісного класового ворога соціалізму-куркуля», робітники начебто допомагали селянам організовувати колгоспи, пославши на село так званих організаторів колгоспного руху. Зрештою мешканці міста отримували продовольчі картки. Однак аналіз документів тієї пори свідчить – місто страждало не менше села, а в окремих випадках навіть більше. Насамперед, міста України – хлібного краю. 

Пролетаріат і колективізація

Приступаючи до колективізації села, Сталін усвідомлював, що заможне селянство не дасть себе ошукати і до колгоспу не піде. Що насправді і підтвердилося. Віддаючи команду «знищити куркульство як клас», диктатор також розумів, що з сільськими «активістами»-неробами далеко не заїдеш. Він сам писав, що до революції багатомільйонна бідняцько-середняцька маса виробляла 2.5 млн. пудів хліба. Купка «куркулів» - майже так само. «Маса» ледь дотягувала хліба від урожаю до урожаю, а добрі хазяї вивозили лишки на ринок, годували місто. Більшовицька диктатура не могли купувати у «куркуля» зерно, бо державна казна була порожня, мов бубон, награбованого у «буржуїв» та церквах майна не вистачало. Відібрати у багатих силою, бідних залякати і теж силою загнати до колгоспу, а його перетворити у безплатного постачальника хліба режиму – ось стислий зміст насильницької колективізації, що привела до трагічних наслідків – голодомору.

Ось вона, більшовицька продрозверстка

Щоб надати свавіллю розкуркулення виду боротьби за «соціалістичні перетворення» міського пролетаріату і єдності його з «трудовим селянством», за вказівкою Сталіна листопадовий, 1929 року, пленум ЦК ВКП(б) прийняв рішення про направлення 25 тисяч робітників підприємств «з достатнім організаторсько-політичним досвідом» на роботу в колгоспи. Було відібрано і відряджено на село відповідних «добровольців» (у історію увійшли під назвою 25-ти тисячники), в Україні таких набрали 7.5 тисячі. Зінов’ївський округ загальний процес теж не оминув. На заклик партії «допомогти» селянству у лютому на береги Інгулу прибули перші 130 «посланців пролетаріату Донбасу», половина з них були відразу призначені головами колгоспів.

Далі настала черга місцевих робітників-організаторів колгоспного руху. Бюро Зінов’ївського окружкому прийняло рішення про мобілізацію робітників для роботи на селі. Знайшлися й «маяки». Вже другого дня після засідання бюро чотири робітники заводу «Червона Зірка» - Олексієв, Кривошеєв, Стоянов, Будників – першими відбули у село організовувати колгоспи. Слідом за ними поїхали інші «добровольці». Партійна організація «Червоної зірки» до травня 1930 року послала у 15 районів округу 85 робітників-комуністів, 45 з яких стали головами колгоспів. Загалом, упродовж тільки весни 1930 року на села Зінов’ївського округу з міста було направлено понад дві з половиною тисячі робітників – цифра вражаюча, бо це третина усіх посланих на село робітників України. Зінов’ївськ не відносився до числа великих промислових міст. Факт, який заслуговує окремого аналізу.

Селяни рятуйте – ми «віддячимо»

Значна частина посланців міста вірила комуністичній пропаганді і свідомо та охоче їхала на село з переконанням, що зможе його колективізувати. Адже практично всі 25-тисячники призначались на керівні роботи різного рівня. Відбувався дивний виробничий процес – одвічний хлібороб знищувався або ж висилався (виїздив) з рідної землі на чужину, а вчорашні селяни, які не так давно шукали заробітку у місті, поверталися назад. «Економічну політику» комуністів ніхто на світі так і не зрозумів.

Страшна статистика смертності

У той час, як носії диктатури пролетаріату колективізували село, смертоносні хмари голоду насувалися на місто. Коли переглядаєш архівні документи тих років, важко повірити, що їх писали люди. У жилах холодне кров, а розум відмовляється сприймати. Це у тодішніх комуністичних убивць називалося статистикою. Варто зазначити, що та статистика велася у республіці лиш до 15 квітня 1933 року. За наказом повноважного представника Сталіна в Україні П. Постишева її припинили: жахливі наслідки колективізації могли просочитися за кордон, для якого комуністична пропаганда малювала квітуче життя у СРСР.

Подамо у дослівному викладі таємні донесення начальника Зінов’ївського міськвідділу ДПУ (пізніше КДБ) Ходоса секретареві міськпарткому, голові міськради та голові парткомісії. «На сьогодні ми все ще продовжуємо фіксувати випадки смертності від виснаження серед населення міста. Хоча кількість померлих у порівнянні з березнем та квітнем 1933 року зменшилася, та у порівнянні з серпнем, вереснем і жовтнем 1932 року, навіть січнем і лютим, все ще продовжує перебувати на дуже високому рівні. Картина зростання смертності в місті та співвідношення до нормальних місяців така: серпень 1932 року – 224 смерті, вересень – 197, жовтень – 182, тобто у середньому по 201 випадку на місяць». («У середньому», неначе мова йде про кількість намолоченого зерна, надоєного молока чи заготовленого палива).

У донесенні окремо виділяється стан справ на «Червоній зірці». Тут, так само як і по місту, повну картину наслідків голодомору встановити неможливо, бо дані маємо лиш за окремі місяці. Процитуємо один абзац документа. «Якщо протягом трьох місяців (серпень, вересень та жовтень 1932 року) ми мали на заводі 14 випадків смерті, то за січень, лютий і березень 1933 року померло 47 осіб, крім того на ці ж місяці померло 78 членів сімей заводчан. Що стосується останніх двох місяців (квітень і травень) то маємо 42 смерті робітників та 83 членів їхніх сімей».

Норма хліба на картку

Як бачимо, у донесенні ДПУ йдеться лиш про три «смертельні» місяці 1932 року та два – 1933-го. Чи такий «звіт» було задумано, щоб заплутати справжній стан справ, чи документи не всі розшукано. Але дві цифри донесення вражають. На жовтень 1932 року на заводі працювало вісім тисяч робітників, а у квітні 1933-го – усього сім тисяч. Куди за п’ять місяців поділася тисяча людей? Ні звільнитися у такий скрутний час, ні перебратися в інше місце вони не могли. На це питання знаходимо відповідь у донесеннях. «До числа померлих не відносяться працівники заводу, які померли від невизначених діагнозів і частково пов’язаних із виснаженням – хворобами серця, шлунку і т.д.». Але у тексті знаходимо терміни «труднощі з продовольством», «погана обстановка обслуговування робітників». «На 1 червня ми мали 426 відпусток через хворобу, з яких 192 викликані голодуванням». Що значили «труднощі з продовольством»? З 1931 року усі робітники, службовці, кустарі міста були переведенні на продовольчі карти, по яких централізовано одержували хліб (непрацюючим картки не видавалися). Норми відпуску хліба на картки протягом зими-весни 1933 року (апогей голодомору) для робітників встановлені 400 грамів на кожного, службовцям – 300 грамів. Непрацездатні члени їхніх сімей, включаючи дітей, не отримували нічого. До речі, робітникам дрібних підприємств, фабрик, майстерень видавалося усього по сто грамів хліба на картку. Торгівля хлібом на базарах міста суворо заборонялася.

Вимерле місто

За офіційними даними, у Зінов’ївську станом на 1926 рік проживало 66467 осіб. У 1931 їх кількість зросла до 79926 осіб. Тобто, за п’ять років населення міста збільшилося на 13459 чоловік. Для порівняно невеликого міста темпи значні, якщо врахувати, що селяни у ті часи без дозволу влади міняти місце проживання не могли. Наступний, 1932 рік, став для міста справжнім демографічним бумом. До Зінов’євська було приєднано територію з сільським населенням 112 тисяч жителів. Це частини колишніх околиць міста Кущівки, Катранівки, Миколаївки, а також Некрасівка, Олексіївка, Соколівські хутори, Масляниківка, Червоноглазівка, Никонорівка, Арнаутове, Молдаванка, Стара Балашівка, Велика Балка, Озерна Балка. Тепер кількість населення міста становила 191 926 чоловік. А далі несподіванка – на 1940-й рік, перед війною, у місті проживало…102 тисячі мешканців. Замість стрімкого зростання у 1926-1931 роках, відбулося значне скорочення чисельності міста аж на 90 тисяч осіб. Куди ж поділася майже половина населення за порівняно короткий термін?

Жертви голоду у місті

Відповідь знаходимо у донесеннях ДПУ та інших документах. У них повідомлялося, що у селах «щоденно підбиралося у різних місцях 3-5 трупів, а оскільки їх особи неможливо встановити, померлі не реєструвалися». Якщо до цього додати, то «трупи закопувалися рідними у різних місцях: на городах, на балках тощо, а також підбиралися у степу», то можна стверджувати, що смертність значно перевищувала офіційну статистику. У звіті ДПУ зазначається, що у навколишніх селах вимерло до 50 відсотків людей. Свідки тих жахливих років, з якими доводилося зустрічатися автору цих рядків, розповідали: вулицями Зінов’ївська постійно курсували поховальні бригади, підбирали трупи десятками щодня і вивозили за місто, де вкидали у загальні ями, пересипаючи негашеним вапном. Аби прикрити свої злодіяння, убивці за наказом Кремля влаштовували переселення людей, в основному з центральних районів Росії та Білорусії у степову зону України, у тому числі Зінов’ївськ та його округ. Усього, згідно з документами, тільки за вересень-грудень 1933 року було переселено до 17 тисяч людей. «Перекривали» не тільки вимерлих, а робили заділ на приріст. Але й на це не спромоглися – такими величезними були втрати.

Невдоволення гегемона

Начальник міського ДПУ, мабуть, був сумлінним службовцем і у своїх донесеннях партійному керівництву відображав реальну дійсність життя міста. «Відсутність продовольства, - повідомляв Ходос, - і погане обслуговування робітників заводу «Червона зірка» та інших підприємств, викликають нездорові реагування у середовищі робітників і службовців». І наводить найбільш характерні із них. Завгосп механічного цеху № 2 заводу «ЧЗ» Федорченко у присутності робітників цеху, лаючись, казав: «Я член партії, хай заберуть у мене партквиток, я не згоден з тим, до чого нас партія довела. Маса людей вмирає з голоду. Сьогодні тільки маленька купка людей живе добре, в основному євреї, решта приречена на загибель. Нема правди. Все гине. Така багата країна, хліб є, а ми голодні.

Який він, соціалістичний хліб?

У такому ж дусі висловлювався робітник ливарного цеху Березовський. «Як можна працювати голодним. Ще в історії не було такого знущання. На заводі – куди не подивись, самі хворі. А що твориться на селі. Щодня 60 людей вмирають з голоду. Хто залишиться живим, довго пам’ятатиме 1933-й рік». Робітник механічного цеху № 4 Масляников, 48 років: «Агітували нас – як скинуть царя, робітничо-селянська влада нас визволить від експлуатації і гноблення. Насправді сталося навпаки. Було колись життя, все було дешево, їсти було що. А тепер ми стали рабами назавжди. Живуть тільки євреї та чиновники…Якби зараз змінилася влада, я цілий би тиждень стояв на колінах і молився Богу, щоб був урятований народ»…Робітник міської бойні Василь Чернишов біля зупинки трамвая на Кущівці обурювався: «Щоб вже у московських керівників зупинилися серця і життя, як вони зупинили наше. Куди не піди, повсюди плач за хлібом. Наближаються жнива, а нам знову хліба не дадуть, бо після збирання його вивезуть у засіки Батьківщини».

Наведено незначну частину відчайдушних криків душі тих, кого вожді більшовизму називали рушійної силою революції, а диктатуру, встановлену у країні, цинічно нарекли пролетарською. Пізніше усі сміливці, що наважилися вголос протестувати, постануть перед «розстрільними трійками», до яких входитимуть і ті, хто доповідав про реакцію людей на голод, і хто доповіді приймав. Наближався кривавий 1937-й, і тоді вільнодумцям пригадають їхню «контрреволюційну агітацію».

Підсумки і висновки

Точного обліку жертв голоду 1932-1933 року у місті не встановлено і ніколи не буде встановлено. Як вже мовилося, доповідні подавалися вибірково, до того ж їх «підчищали» і в архівах. Тільки у 50-х роках, коли до влади прийшов Микита Хрущов, за його наказом були вилучені із фондів архівів усі документи часів голодомору і політичних репресій, під якими стояв його підпис. А підписів тих була значна кількість, під багатьма паперами… Крім того, населення міста постійно змінювалося, трагічна «фільтрація» його відбулася у роки Другої світової війни. А ще – аж до початку ХХІ століття голодомор був забороненою темою для дослідників. Відійшли у інші світи багато свідків трагедії. Не дуже «відкрита» тема й сьогодні.

Дехто ще й досі ніяк не наважиться офіційно визнати трагедію 1932-1933 років голодомором і гідно вшанувати пам’ять невинно убитих людей. У Кіровограді навіть пам’ятника пристойного не маємо, все ще ведемо дискусії – коли, де і кому його ставити. Що ж до засудження, хоча б посмертного, організаторів голодомору, і казати нічого. Та яке там покарання - у святкових колонах міста на день Перемоги з приводу і без все частіше майорять червоні прапори, звучать комуністичні марші, а дехто відкрито пов’язує себе путінськими смугастими стрічками і несе портрет натхненника і організатора голодомору, убивці мільйонів людей, ката українського народу Сталіна. Я твердо переконаний: нащадки тих, хто постраждав від голоду і репресій 30-х років, ні червоного прапора, ні портрета тирана Сталіна у руки не візьмуть. Партію, ним випестувану, було заборонено відразу після повалення комуністичного трону. Та вже за два роки  живучі сталіністи, керовані московськими покидьками, реанімували політичного мертвяка, уподовж двадцяти років постійно приводили його у Верховну Раду України.

Юрій Матівос http://akulamedia.com